"ПРОСТИ НАС, ПЕРВАЯ ЛЮБОВЬ", АБО ЯК ОДИН ВЕСНЯНИЙ ДЕНЬ ЗМІНИВ ЖИТТЯ ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ
"Прости нас, первая любовь", - саме з такою символічною назвою у новому сільському клубі, що діяв лише декілька років у Малахівці Лугинського району - показали востаннє кінострічку. Відтоді просторий кінозал пустує, а на сцені стихли співочі поліські голоси. Галина Миколаївна Мініч, яка нині мешкає в Садках, із сумом згадує ті дні, коли довелося залишити рідне село, улюблену роботу завклубом і односельців, яких розкидала доля по свій Україні. Тож наш сьогоднішній матеріал-спогад про те, як один весняний день, охрещений в народі, як Чорнобиль, - змінив життя тисячі поліських людей.
В історії українського народу - чимало скорботних дат, при згадці про які серце пронизує гострий біль. Одна з них - 26 квітня 1986 року. Відтоді минуло 35 років, проте Чорнобиль і досі залишається незагоєною раною, що болить. З-поміж населених пунктів, що зазнали лиха від аварії на Чорнобильській атомній електростанції, - Малахівка Лугинського району.
Пан Малахівський заснував його в 1775 році, оселивши п'ять сімей на болотистих місцинах у віковічному лісі. З роками село розросталося. Малахівчани працювали не покладаючи рук і досягли хороших результатів.
Уже за радянських часів особливо пишалися своєю землячкою - ланковою Мариною Рябчук, яка першою в районі освоїла техніку з переробки льонотрести. Вона брала участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці в 1937 році в Москві, де отримала орден Трудового Червоного Прапора. У роки Великої Вітчизняної війни малахівчани допомагали партизанам (поблизу діяв загін з'єднання С. Ф. Малікова).
22 серпня 1941 року фашисти вдерлися в село, ув'язнили людей, вимагаючи видати активістів і партизанів, але жителі нічого не сказали. Малахівку безжалісно пограбували, 25 юнаків і дівчат вивезли до Німеччини. Більшість мешканців села вели боротьбу з окупантами в партизанських загонах. Озвірілі фашисти 4 липня 1943 року оточили і спалили його…
Після звільнення від окупантів Малахівка почала відбудовуватися, у школі, що дивом уціліла, відновили навчання. І село відродилося з попелища: через 40 років тут нараховувалося близько 130 дворів, у яких проживали майже 500 чоловік. Спорудили великий магазин, медамбулаторію, дитячий садок на 25 місць, лазню, красень-клуб. В оновленій школі навчалися близько ста дітлахів. Щороку зводили 2-3 будинки. Селяни вирощували високі врожаї льону, картоплі, кормових буряків.
26 квітня 1986 рік. На дворі стояла тепла весна. У цей день молодь, як зазвичай, зібралася надвечір біля нового, нещодавно зведеного клубу. До їхнього гурту підійшли дві жінки з дітьми, які щойно приїхали потягом із Чорнобиля. Вони з сумом сповістили тривожну звістку - щось сталося на ЧАЕС. Усі були приголомшені. Проте, ніхто тоді навіть гадки не мав, що чорне крило Чорнобиля зачепить і їхнє мальовниче поліське село, і практично "зітре" з карти України.
Очевидці розповідають, що у перші дні трагедії жінок та дітей цілими автобусними колонами вивозили з Чорнобиля. Обіцяли на декілька днів. Люди, збираючись поспіхом, брали найнеобхідніший мінімум речей. Мало хто думав у той час про документи, сподіваючись за декілька днів повернутися у рідні домівки. Проте, не так сталося…
Через місяць над Малахівкою, що "навпростець" до Чорнобиля була лише за 30 км, - почали все частіше кружляти гелікоптери та вимірювати тут радіацію. Виявилося, що рівень радіаційного забруднення - надзвичайно високий - 3 рентгени. Село віднесли до зони обов'язкового відселення.
Почали проводити медичне обстеження та роз'яснювальні бесіди з людьми; дітей відправили на оздоровлення в найкращі санаторії країни; а в магазини поставляли продукти, привезені з так званої "чистої зони", бо овочі та ягоди, вирощені на домашніх грядках споживати не можна було, як і молоко від власної корови, і воду з криниць - пити теж не дозволялося…
За рік у селі перекрили всі дахи на будинках, провели водогін, заасфальтували вулиці - та жити все одно не можна було. У Малахівці замовкли пісні, жарти. Першими почали виїжджати молоді сім'ї з дітьми - хто куди.
Ті, хто ще лишався на місці, створили актив, який об'їжджав Житомирщину та інші регіони України, аби вибрати собі місця для майбутніх домівок. Їх тоді, за державний рахунок почали зводити цілими селами. Хтось намагався обрати місця ближче до рідні, хтось у своєму виборі керувався іншими вподобаннями.
Село Садки Житомирського району "приглянулося" майбутнім "переселенцям" тим, що було дуже схоже до їхньої мальовничої Малахівки: такі ж просторі поля, безкраї ліси із сосновими борами, віковими дубами, березовими гаями та повноводні сусідні річки…
За кілька років у Садках, згідно заявленої кількості, було збудовано трохи більше двох сотень будинків. І хоча за час будівництва, деякі малахівчани, не чекаючи на новобудови, пороз'їжджалися, проте основний "кістяк" із сіл Малахівки і Мощаниці Липниківської сільської ради з 1991 до 1996 року переселився в Садки.
Важко було людям залишати роками обжиті обійстя рідного поліського краю. Деякі жителі так і не змогли залишити своє рідне село. Нині в Малахівці проживають 9 сімей, переважно люди пенсійного віку. Серед них - і представники родин Рябчуків та Власюків, предки яких були з-поміж перших поселенців.
Для більшості мешканців Малахівки і Мощаниці другою домівкою стали Садки, куди також переселилися сім'ї з Народницького, Овруцького, Олевського районів. Всі здружилися, поріднилися і дякують місцевим жителям, які прийняли їх зі співчуттям.
Та скільки не минуло б часу, і як би безжально він не намагався стерти спогади малахівчан про свою "маленьку" батьківщину, та віковічні традиції рідного краю назавжди закарбувалися в серцях людей. Вони свято бережуть свою мову, із притаманною їй діалектом, пісню, та зв'язки із колишніми односельцями. Спілкуються телефонами та навідуються один до одного в гості.
А ще, раз у рік, - у поминальні дні Великодня, - колишні мешканці Малахівки обов'язково приїжджають в рідне село. І хоча за великими заростями сухої трави та височенного самосіву дерев - уже й не впізнати дороги до рідного дому, проте тут поховані їхні батьки, діди, прадіди. Тут продовжують жити їхні родичі. Поблизу розграбованої будівлі колишньої школи зустрічаються випускники, і неодмінно їх вітає Ганна Герасимчук, яка кілька десятиліть працювала у школі й не залишила село.
А навесні тут чекають на приліт лелек, які щороку повертаються у свої гнізда, вселяючи надію на те, що село все-таки відродиться.
Альона ДЕНИСЮК
Фото автора та з архіву Галини Мініч
